Актуальні події

Проектом "І душа і розум і тіло" Центр Сучасного Мистецтва, який функціонував при НаУКМА із 1995 року, завершує свою діяльність. Лишаючи позаду роки пошуків цікавих художників і кураторів в Україні, запрошення міжнародних художників і фахівців до Києва, освітніх ініціатив для публіки, журналістів і професіоналів, ЦСМ закриває свої двері. Центр гордий, що серед тих, із ким починалася його діяльність або хто робив тут свої перші мистецькі спроби, були важливі на мистецькій сцені постаті. Центр висловлює щиру вдячність усім, з ким мав честь співпрацювати протягом цих років.

Отож невипадково куратором завершального проекту став колишній директор Центру (1997-2005) Єжи Онух. До унікального приміщення ЦСМ на «фінальний виступ» куратор запросив художників, які в основу своєї творчості поклали красу і її скороминучість. Категорії, які не так часто нині стають об'єктом мистецтва. Точніше, рідко художник займає апологетичну позицію щодо прекрасного, значно частіше - критичну.

Мирослав Машлянко створює скульптури, терпляче „зібрані" із природних матеріалів: воску, сухої трави, гілок. Його творчість не можна увібгати в заздалегідь визначені рамки: це ані сучасне мистецтво, ані класичне, яке можна розмістити у музеї чи продати. Мистецтво Машлянко позачасове: воно не підіймає актуальні політичні чи соціальні теми. Машлянко перетворює простори на дивовижну комбінацію природи з пост-технологією.

Мистецтво Олени Турянської медитативне, а матеріалом для створення робіт служить папір, з якого Турянська витинає абстрактні візерунки. Залізна дисципліна, із якою кожен елемент займає своє місце, створює враження раціонального, математичного порядку. Тим часом нетривкість матеріалу каже про те, що й раціональність - не більш як скороминуща звичка інтелекту.

Прес-реліз>>

Відкриття: 14 листопада, п'ятниця, 19:00 

Виставка проходить в рамках Європейського року міжкультурного діалогу

Адреса Центру Сучасного Мистецтва: вул. Сковороди, 2

Mirosław Maszlanko tworzy sztukę tak subtelną i naturalną jak sieć pająka. Kreuje ją w sposób, który przypomina pracę pszczoły czy osy. Używa przy tym materiałów tych lub podobnych, jak wspomniane owady: wosku, źdźbła suchej trawy.
Kulka wosku czy wiązka suchej trawy mało komu kojarzy się ze sztuką współczesną. Nie należy jednak dać się zmylić pozorom, gdyż Maszlanko nie jest artystą tzw. „postmedialnym" lecz klasycznym rzeźbiarzem. Jego miejsce w sztuce jest też określone naturalnymi ramami. Prac jakby nie ma. Nie można spodziewać się ich ujrzeć w muzeum, nie można ich nabyć. Nie pozwala na to technika jako sposób tworzenia i efemeryczny charakter. Są jednak czymś, co sięga do innych wymiarów. Dlatego funkcjonalny świat sztuki nie może sobie z tym fenomenem tak łatwo poradzić. W sztuce Maszlanki nie ma wątków społecznych czy politycznych i dlatego dość trudno zestawia się w tzw. „wystawach kuratorskich".
... Z kawałka wosku i kupki trawy powstają zjawiska, zbliżone do tych, które spotykamy w lecie, parku czy gdzieś na wsi...
Istnienie sztuki Mirosława Maszlanki jest tak naturalne jak jego postawa artystyczna i niespotykane odczuwanie natury. Mieszka na wsi. Jest to wybór niezwykle rzadki w otaczającym medialnym świecie i cenny, bo z określonym poczuciem wewnętrznych stabilnych wartości.
Jerzy Onuch w 2004 roku napisał o nim:
Maszlanko godzinami mozolnej fizycznej pracy-medytacji, źdźbło do źdźbła, chwila po chwili buduje niemalże idealną bo otwartą na naszą zdolność projekcji-wersje ARCHETYPOWEGO ŁUKU (ARCH), a wiec pierwszego członu tworzącej się "konstrukcji" jaka zawiedzie nas tam, gdzie popłynie nasza wolna myśl (bo może to nie ŁUK, a TUNEL otwarty dla wartkiego potoku naszych skojarzeń) a więc do kosmicznych przestrzeni, do ptasich gniazd, do owadzich kokonów, do kościelnych kopuł, do arkad i mostów. Wraz z zapachem wosku i trawy sala przeobraża się w przedziwną kombinację natury z post-technologią. Zapanuje tu łagodnie unosząca się atmosfera i silna sugestia trajektorii lotu poza mury galerii.
Dziwimy się i nie wierzymy, że trawka i wosk, i ludzka pokorna praca zawiodły nas do tego dziwnego stanu, w jakim zatrzymujemy oddech, żeby nie zniszczyć najmniejszym ruchem powietrza tej delikatnej i jakby pozbawionej wagi konstrukcji.
Maszlanko wprowadza nas w stan nieważkości, w którym historia i historia sztuki pozostaje pusta wobec łagodnej, organicznej płynności "stawania się nomadem", jak powiedzieli by Deleuze i Guattari.